О.Сергієнко 9.07.2010: Де? Скільки? І почім?
Питання про газ і тарифи — складне та багатогранне. Якось непомітно винесено за дужки деякі «деталі», наприклад вітчизняний газ.
Закономірне запитання: а який, власне, газ споживає населення? І яка його ціна?
У заявах багатьох політиків зустрічаються твердження, що населення споживає газ вітчизняного видобутку. Зрозуміло, що це — перебільшення, інакше територією країни проходили б дві системи труб: умовно кажучи, жовто-блакитна від українських родовищ — до сіл і міст і червоно-синьо-біла — від північного кордону до металургійних, хімічних та інших підприємств.
Розподіл газу ще від радянських часів здійснюється, виходячи з міркувань найкоротшого шляху до споживача, але абсолютно неможливо припустити, щоб держава та газові магнати не мали уявлення про те, куди, скільки і якого газу надходить.
Зрозуміло також, що населенню про це знати необов’язково, бо інакше влада не зможе вважати своїм великим досягненням «газ для людей» по 240 дол.
Таким чином, у конфорках і форсунках маємо газ або одного, або іншого походження, що загалом-то неважливо: українцям однаково, якої національності газ спалюється, основне — скільки за нього платити! За це питання відповідає Національна комісія регулювання електроенергетики України (НКРЕ).
Логіка підвищення ціни газу зі збільшенням обсягу купівлі — суперечить законам ринку, де все навпаки: береш більше — платиш менше.
Такою шкалою НКРЕ немов натякає населенню, що газ відпускається за ціною нижчою від собівартості (чи правда це, спробуємо довідатися пізніше), отже, економте!
Чи порушується в цьому разі конституційна рівність прав громадян — питання. Якщо у великому приватному будинку живе велика сім’я, то чому вона має купувати газ дорожче, ніж маленька сім’я в невеличкому будинку по сусідству? Тут же маємо й такий цікавий момент.
Якщо сім’я, наприклад, спалила 2500 кубометрів газу за лічильником, то платить 48,36 коп. за кубометр, а якщо 2501 — то вже 73,20 коп. Запитання — за кожний кубометр чи тільки за 2501-й? Якщо читати постанову НКРЕ буквально (а тільки так слід читати нормативні документи), то слід платити 73,20 коп. за весь обсяг у 2501 кубометр, а насправді все віддано на відкуп місцевим рахівникам: хочу — так порахую, а хочу — інакше.
Повертаючись до цін у перерахунку на долари, за 1000 кубометрів треба платити (для споживачів без лічильників):
близько 67 дол. — при споживанні до 2500 кубометрів на рік,
приблизно 102 дол. — до 6000 кубометрів,
майже 209 дол. — до 12000 кубометрів і порядку 249 дол. — після 12000 кубометрів.
Здавалося б, усе чудово, це ж не 240—330 дол. за тисячу кубометрів російського газу!
Однак без порівняння цих цифр із ціною українського газу казати, добре це чи погано, некоректно. Перед тим, як провести такий аналіз, зазначу, що виникає і ще одна проблема: як чиновники від газу ділять народ «на три сорти»? Очевидно, щоб застосувати ці тарифи, потрібно знати обсяги споживання газу кожної сім’ї, підприємства та установи, а тут відкриваються цікаві речі.
Кому — за нормою, а кого — на лічильник
За офіційною інформацією Держкомстату, в Україні в 2009 році налічувалося 13,3 млн. квартир, забезпечених газом (з інших джерел випливає, що тут ідеться не тільки про квартири, а й про приватні домоволодіння). Офіційної статистики про кількість газових лічильників у країні знайти не вдалося, але на сайті НАК «Нафтогаз» наводяться дані на 1 травня 2009 року — 7,72 млн. лічильників у населення, з яких 6,5 млн. встановлено в будинках і квартирах, де газ використовується для опалення, і це 97,1% таких споживачів. Таким чином, 5,58 млн. сімей платять за газ «за нормативом», а це дає постачальникам — міськ- і облгазам — широке поле для, м’яко кажучи, маневру. Якого?
Постановою Кабінету міністрів України від 8.06.96 р. №619 для тих, хто проживає у квартирах і будинках із газовими плитами і гарячим водопостачанням, було встановлено норму 9,8 кубометра газу на людину на місяць. Проте гаряча вода є тільки в 32% українських будинків і квартир (Соціально-демографічні характеристики домогосподарств України в 2008 році. Держкомстат, Київ, 2008), а для решти споживачів установлено норму 18,3 кубометра газу за відсутності газового водонагрівача і 23,6 — за його наявності. Розрахуємо, за якою ціною одержують газ сім’ї, житла яких не обладнані лічильниками? За офіційною статистикою, середній розмір домогосподарства — 2,6 чол., тому, помноживши 9,8 кубометра на місяць на 2,6 і на 12 місяців, одержимо 305,8 кубометра на рік для сімей, забезпечених гарячим водопостачанням. А для тих, хто має газові водонагрівачі, помноживши 23,6 кубометра на місяць на 2,6 і на 12 місяців, отримаємо 736,3 кубометра на рік.
Таким чином, у розглянутих вище випадках середньостатистична сім’я з 2,6 чол. вписується в річний норматив до 2500 кубометрів, тому тариф на газ для неї становитиме 53,16 коп. за кубометр, або близько 67 дол. за 1000 кубометрів.
Підрахуємо, скільки — теоретично! — споживають газу українці «без лічильників». Із 5,58 млн.
сімей 32%, або близько 1,78 млн., які мають гаряче водопостачання, споживають по 305,8 кубометра на рік, усього 546,04 млн. кубометрів. Що ж до решти 3,8 млн. сімей, у яких немає централізованого гарячого водопостачання, то невідома точна цифра тих, у кого є газові водонагрівачі, тому вважатимемо, що вони споживають по 20 кубометрів (як деяке занижене середнє 18,3 і 23,6 кубометра, хоча зрозуміло, що майже всі, у кого є газ, мають і свою гарячу воду).
Помноживши 20 кубометрів на 2,6 чол., на 12 місяців і на 3,8 млн. сімей, одержимо трохи більше 2,37 млрд. кубометрів газу. У результаті 5,58 млн. українських сімей «без лічильників» споживають — нібито! — більш як 2,9 млрд. кубометрів газу, але платять за нього (за ціною близько 67 дол. за 1000 кубометрів) 195 млн. дол. живими грошима. Чому «нібито»?
Зрозуміло, що за 14 років норми споживання застаріли, з’явилося багато кухонної техніки — НВЧ-печі, тостери, бутербродниці, електродуховки, навіть хлібопічки, які заміняють газову плиту. Більш того, далеко не факт, що в 1996-му газові норми були точним середнім арифметичним. Найшвидше, газівники «намалювали» їх із певним запасом, аби потім не бути зі збитком. Сьогодні експерти схиляються до думки, що міська сім’я з газовою плитою фактично споживає два-три кубометри природного газу на людину в місяць.
Можна тільки гадати, скільки нібито спожитого за нормативами, але реально оплаченого(!) газу залишається в розпорядженні власників облгазів.
Навіть якщо припустити, що з 2,9 млрд. кубометрів газу залишається не 70—80%, а minimum minimore — 0,9 млрд. кубометрів, то, продавши його за ринковою ціною, можна одержати від 200 до 300 млн. дол. Непогано. Усі дорослі люди розуміють, що за сучасного рівня корумпованості контролюючих і силових органів здійснити такий захід — справа техніки.
Тепер зрозуміло, чому пан Фірташ прагне повернути контроль над облгазами (на це спрямовані плани ліквідації ДП «Нафтогазмережі», про які повідомляло «ДТ»), а російський «Газпром» — зайти на внутрішній ринок розподілу газу в Україні.
Нагадаю, що однією з цілей створення ДП «Нафтогазмережі» (у червні 2009-го) і було припинення можливостей спекуляції міськ- і облгазами «зекономленим» на населенні газом. Саме цьому дочірньому підприємству «Нафтогазу України» урядом Ю.Тимошенко було передане право поставляти газ на всі промислові підприємства України, що сильно обмежувало можливості маніпуляцій газом для населення з боку облгазів.
А кого ж поставили «на лічильники»? Будете сміятися, але… церковних мишей: за даними джерела з «Нафтогазу», ще в 2005 році з 17125 бюджетних організацій і установ 99,3%(!) були обладнані газовими лічильниками («Вісник НГСУ», №4, 2005 р.).
Чому вони бідні? Та тому, що левова частка заборгованості перед усіма комунальниками складається саме з неплатежів бюджетних організацій, які хронічно недофінансовуються з державного та місцевих бюджетів. Що ж до населення, то, попри кризу, рівень оплати за житлово-комунальні послуги всі останні роки стабільно становить 92—96%, окремо за газ українці в 2009-му, наприклад, сплатили 95,8% нарахованих сум.
Висновок: влада не економить на лічильниках там, де розплачуватися за газ доводиться їй самій, зате підтримує умови (запроваджуючи нормативи), за яких газові магнати можуть спокійно «заощаджувати» (точніше — красти) вже оплачений населенням газ і спекулювати ним. Безкорисливо? Навряд чи…
За даними Держкомстату, в 2009 році в Україні газовидобуток становив 20,3 млрд. кубометрів газу, а на сайті «Нафтогазу України» наведено іншу величину — 21,2 млрд., з яких 19,4 млрд.
НАК приписує собі. Одне те, що дані офіційної держстатистики та головного державного газодобувача розходяться майже на мільярд кубометрів, змушує задуматися: чи «не маневрують» десь ці 0,9 млрд. кубометрів, і тому їх «не бачать» статистики? Ринкову вартість цього обсягу ми щойно оцінили вище, повернімося, однак, до даних Держкомстату.
Населенню в 2009 році було відпущено 16,8 млрд. кубометрів газу, тобто вітчизняного продукту для цієї категорії споживачів вистачило б, ще й залишилося б, але в даних статистики є ще так звані комунально-побутові потреби — 9,3 млрд. кубометрів. Останнє формулювання досить розпливчасте, тому зрозуміти, скільки насправді газу йде на підприємства теплокомуненерго (ТКЕ), які забезпечують населення теплом і гарячою водою, неможливо. Полічимо за максимумом: для забезпечення українців газом, включаючи тепло і гарячу воду, необхідно 26,1 млрд. кубометрів, тому треба докуповувати 5,8 млрд. кубометрів імпортного газу.
Скільки він коштує, ми знаємо, а скільки коштує український, виявляється, не дуже афішується. Відшукати ці дані в офіційних джерелах, наприклад на сайті НКРЕ, органу, який, власне, і встановлює ціну на газ для українських газодобувачів, зовсім непросто. Однак відомо, що на 2009 рік для трьох
найбільших газодобувних підприємств України Нацкомісія встановила такі відпускні ціни (із ПДВ): для «Укргазвидобування» — 235,2 грн. за 1000 кубометрів, «Укрнафти» — 239,04 грн., «Чорноморнафтогазу» — 346,8 грн. за 1000 кубометрів. У доларовому еквіваленті — це від 30 до 44 дол., але перша компанія, продукт якої коштує 30 дол., на щастя, видобуває 80% українського газу. Відчуваєте різницю з 67 дол., які потрібно платити сім’ї у разі мінімального споживання газу?
Таким чином, українці, в чиї будинки та квартири підведений газ, платять за нього вдвічі (при споживанні до 2500 кубометрів), а то й усемеро дорожче (при споживанні до 12000 кубометрів), ніж обходиться газ вітчизняного видобутку. Звичайно, є ще витрати на транспортування, розподіл і т.ін., але не можуть же вони збільшувати вартість у стільки разів?!
Залишається розглянути питання з ціною на газ для підприємств ТКЕ, які виробляють гарячу воду та тепло. Для них Кабмін установив ціну на газ у 872,78 грн. за 1000 кубометрів (постанова КМУ від 29.04.2006 р. №605 зі змінами), або 111 дол., що майже вчетверо дорожче, ніж газ українського видобутку. Саме таку ціну за газ платять українці, будинки та квартири яких мають центральне опалення і гаряче водопостачання. Навіть якщо врахувати, що для забезпечення потреб ТКЕ необхідно докуповувати 5,8 млрд. кубометрів за ціною 240 дол. за 1000 кубометрів, то середня ціна суміші з 4/5 українського та 1/5 російського газу становитиме 77 дол. Як бачимо, і тут влада «нагріває» свій народ, причому досить сильно.
Залишилося відповісти на останнє запитання — за якою ціною одержує газ промисловість, бюджетні організації та інші?
Хоч як дивно, але ніхто в Україні поки що не відчув зниження вартості газу в результаті харківських домовленостей — вона залишилася на рівні липня 2009-го — березня 2010 року. НКРЕ за перші п’ять місяців цього року спромоглася тричі «змінити» ціну на газ для бюджетних організацій, промислових підприємств та інших суб’єктів господарювання на… 1,4%: із 2020,25 грн. до 1992,80 грн. за 1000 кубометрів (без ПДВ та інших накручувань), що відповідає приблизно 303 дол. (з ПДВ).
Виняток зроблено для хімічних підприємств, які виробляють азотні добрива, — 1633,30 грн. (без ПДВ), або 248 дол. (з ПДВ), за умови, що вони не матимуть боргів перед бюджетом, Пенсійним та іншими фондами і, основне, продавати добрива всередині країни не дорожче, ніж на експорт. Але поки цю статтю готували до друку, останню умову скасували. Тепер хіміки можуть демпінгувати на зовнішньому ринку, а втрати компенсувати за рахунок українського сільгоспвиробника, благо, турботлива Верховна Рада завжди виділяє навесні багатомільярдну «допомогу селу», яка спокійно осідає в кишенях тих самих хіміків.
У цій метушні якось загубилася нинішня ціна на газ для металургів та інших хіміків — до 1 квітня газ для них поставлявся за ціною 1899,25 грн. (288 дол. із ПДВ), а пізніше окремі постанови щодо них перестали з’являтися (або ж їх не публікують). Постанова НКРЕ від 1.04.2010 р. №349 установлює ціни начебто для всіх промпідприємств, проте неможливо повірити, щоб над основними спонсорами Партії регіонів так «пожартували»!
Щоправда, Кабмін рекомендуватиме НКРЕ переглянути ціни на газ із 1 червня 2010 року, але до 1 квітня торішню російську ціну газу сплачували (і продовжують сплачувати) бюджетники та всі підприємства, крім хіміків і металургів. Різниця, здавалося б, невелика — 20—60 дол., але які обсяги!
Тепер стає зрозуміло, чому населенню відпускають газ за ціною, що набагато перевищує вартість українського газу, — адже хіміко-металургійні долари треба якось покривати…
Житлово-комунальні тарифи треба… знижувати
Підіб’ємо підсумки:
— вартість українського газу (80% видобутку) — 30 дол. за 1000 кубометрів;
— мінімальна вартість газу для населення — 67 дол.;
— середня вартість суміші російського та українського газу для потреб населення — 77 дол.;
— вартість газу для ТКЕ (гаряча вода та опалення) — 111 дол.;
— вартість російського газу в січні—травні 2010 року (із ПДВ) — 305 дол.;
— вартість газу для бюджетних організацій та промисловості — 303 дол.;
— вартість газу для хіміків і металургів (до 1.04.2010 р.) — 288 дол.;
— вартість газу для виробників хімічних добрив — 248 дол. за 1000 кубометрів.
«ДТ»
Из ленты новостей: в мире, всё дешевеет
С 2005 года цена на газ выросла в 10 раз.
Долгое время цена на российский газ для Украины находилась на уровне 50 долл. за тыс. куб. м.
Однако после победы «оранжевой революции» ситуация кардинально изменилась — плата за газ стала повышаться ежегодно.
В первые годы после прихода Ющенко ко власти (2005-2008) рост цены был ощутим, но не критичен для базовых отраслей украинской экономики (95-179,5 долл. за куб. м).
Однако подписанные в 2009 году новые газовые договоренности внесли свои коррективы. Привязка цены газа к ценам на нефть (в соответствии с новой формулой ценообразования) привела к тому, что уже в 2009 году плата за газ превысила 300 долл. за тыс. куб. м.
Несколько облегчила нагрузку 100-долларовая скидка, которую Киев получил в 2010 году по «харьковские соглашениям». Однако даже с учетом такого дисконта в конце 2011 года Украина платила уже 400 долл. В течение последующих пару лет цена особо не менялась.
В конце 2013 года на тот момент президент Янукович договорился с Путиным еще об одной дополнительной скидке в 100 долл., благодаря чему в первом квартале текущего года Киев платил «Газпрому» 268,5 долл. Однако уже с первого апреля эту скидку Россия отменила.
К тому же РФ аннулировала «харьковские соглашения». Так, что в ближайшее время плата за газ для Украины может вырасти до 485,5 долл. за тыс. куб. м.
2014 год
Официально о цене на украинский газ
(это при том, что цену добычи стараются завысить, и курс доллара равен восьми гривнам):
НАЦІОНАЛЬНА КОМІСІЯ, ЩО ЗДІЙСНЮЄ ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ У СФЕРІ ЕНЕРГЕТИКИ
ПОСТАНОВА 30.12.2013 № 1851 з 01 січня 2014 року
Установити ціну на товарний природний газ власного видобутку для Публічного акціонерного товариства «Укргазвидобування» в розмірі 349,20 грн за 1000 м3 (без урахування ПДВ).
ПОСТАНОВА НКРЕ від 30.12.2013 № 1853
Установити з 1.01.2014 ціну на товарний природний газ власного видобутку для Публічного акціонерного товариства «Укрнафта» в розмірі 562,50 грн за 1000 м3 (без урахування ПДВ).
ПОСТАНОВА НКРЕ від 30.12.2013 № 1852
1. Установити ціну на товарний природний газ власного видобутку для Публічного акціонерного товариства «Державне акціонерне товариство «Чорноморнафтогаз» у розмірі 452,00 грн за 1000 м3 (без урахування ПДВ).
17 грудня 2014:
Кабінет міністрів прогнозує власний видобуток природного газу Україною в обсязі 20,495 мільярда кубометрів в 2014 році.
Про це сказано в прогнозному балансі надходження й розподілу природного газу в Україні на 2014 рік, затвердженим постановою уряду № 1211-р від 26 листопада.
Зокрема, у балансі прогнозується, що в 2014 році видобуток газу компанією «Укргазвидобування» становитиме 15,111 млрд кубометрів, «Укрнафта» — 1,756 млрд кубометрів, «Чорноморнафтогаз» (у січні-лютому 2014) — 0, 34 млрд кубометрів, іншими газодобувними підприємствами — 3,288 кубометрів газу.
При цьому Кабмін прогнозує, що загальне використання природного газу України за підсумками 2014 року становитиме 53,033 млрд кубометрів.
Імпорт газу в 2014 році повинен становити 19,899 млрд кубометрів, з яких частка «Газпрому» становитиме 14,866 млн кубометрів, а країн-членів Європейського Союзу — 4,966 млрд», — йдеться в прогнозному балансі надходження та розподілу газу, затвердженому постановою уряду №1211-р від 26 листопада.
Власний видобуток повинен становити 20,495 млрд кубометрів. Відбір з ПСГ — 12,357 млрд кубометрів.
При цьому споживачі, згідно з планом повинні використовувати 38,95 млрд кубометрів газу, на продуктивно-технічні потреби у 2014 році передбачено 3,57 млрд кубометрів, в ПСГ за підсумками року має бути закачано 9,779 млрд кубометрів.
Як повідомлялося, в 2013 році видобуток газу в Україні збільшився порівняно з 2012 на 4,0%, або на 806,7 млн кубометрів до 20,998 млрд кубометрів.
Что же такого принципиально революционного содержится в решениях Стокгольмского арбитража (июнь 2017 года).
Первое – отказ от принципа «taкe or pay» (бери или плати) рушит всю систему газового рынка, изначально выстроенного на сложных инфраструктурных проектах. Строительство трубопроводов требует крупных долгосрочных инвестиций, а, следовательно, гарантий окупаемости.
Окупаемость обеспечивается постоянной загрузкой трубопроводов, именно этой цели и служил принцип «taкe or pay», который закладывался во все контракты «Газпрома» и гарантировал необходимый уровень оплаты независимо от коньюктуры спроса и предложения.
Второе – отказ от привязки газовых цен к нефтяной корзине означает окончательный раздел нефтяного и газового рынка. Привязка конечных цен на газ к спотовым (разовым) поставкам вкупе с отказом от «taкe or pay» окончательно убивает долгосрочный контракт как вид договорных отношений. «Газпром» (читай, Россию) лишают легких длинных денег (контракт на 10-15 лет с гарантированной поставкой и оплатой — это кредит на льготных условиях в любом банке мира).
Третье (на мой взгляд, главное) – выход Стокгольмского арбитража за рамки контракта между «Нафтогаз Украины» и «Газпромом» в политическое пространство и вынесение решения на основе общей ситуации означает, что контрактного права больше не существует. Прекраснодушные мечтания о существовании общего (политически нейтрального) рынка, основанного исключительно на технических показателях, развеяны окончательно.
Изменения настолько фундаментальны, что попытка объяснить их российско-украинскими противоречиями выглядит как минимум экзотически. Здесь следует отметить, что решение Стокгольмского арбитража полностью укладывается в рамки Третьего энергопакета ЕС, который противоречит не только нормам ВТО, но и рыночным принципам (дискриминация производителя и поставщика в угоду якобы потребителю).
Почему «якобы»? За первые 5 лет действия Третьего энергопакета цены на газ в Европе в среднем выросли для промышленности на 32%, а для домохозяйств на 27%. В этом подорожании доля стоимости самого газа составила 0,4% для промышленности и менее 5% для домохозяйств. Рост шел за счет повышения налогов и затрат на местную транспортировку.
Проще говоря, выиграли от введения новых правил не потребители, а местные поставщики и транзитеры газа. Для примера, средняя экспортная цена «Газпрома» за эти годы едва дотягивает до 200 $/тыс. куб. м, а европейский потребитель платит в среднем около 900 $/тыс. куб. м. Получается, что доставить газ из-за Полярного круга в Германию в 4 раза дешевле, чем отгрузить его потом на заводы BMW в Баварии.
Кроме того, Третий энергопакет противоречит нормам международного права, утверждая приоритет группового интереса над двусторонними межправительственными соглашениями. Итогом чего стал отказ Болгарии от «Южного потока» без каких-либо штрафных санкций, возмещения затрат «Газпрома» и понесенных им убытков.
Сходный процесс (переход от прямых договорных цен к спотовым, пересмотр международных норм и политизация экономической повестки) шел в 70-е годы ХХ века на нефтяном рынке. Национальные революции на Ближнем Востоке (Муаммара Каддафи, Саддам Хусейн, свержение шаха Ирана и т.д.) вывели критически значимые источники энергоресурсов из-под прямого контроля со стороны компаний США («семь сестер»).
В итоге США отказались от золотого наполнения доллара. В механизме формирования нефтяных цен картельный сговор «сестричек» сменил финансовый сговор, товарную биржу Нью-Йорка объединили с фондовой, а между производителями и покупателями ввели спекулятивную прослойку (институт трейдеров). Любая проектная деятельность стала возможна только на условиях финансового оператора. Настала эпоха так называемого «нефтедоллара», на котором выстроена сегодня вся мировая экономика.
В чем сходство нынешнего газового процесса с нефтяным в 70-е?
Прежде всего, в том, что происходит смена энергетического лидера.
Раньше локомотивом энергетики выступала нефть, а газ считался региональным товаром, запертым в трубе, где с одной стороны покупатель, а с другой – продавец. Сегодня газ практически вытеснил из энергетики нефть, которая используется главным образом для производства бензина и солярки.
Технологии сжижения и танкерной транспортировки превратили газ в глобальный товар, и привязка цен к нефтяной корзине потеряла смысл. Особенно это стало очевидным после появления идеи создания газового ОПЕК. Дело в том, что основным драйвером нефтяного рынка была и остается Саудовская Аравия, а самыми крупными запасами газа в мире обладают Россия и Иран.
Иран практически переориентировал свой экспорт на Китай. Средняя Азия развернула трубы на Восток, а Россия запустила проект строительства газопровода «Сила Сибири», заключив с Пекином долгосрочный 30-летний контракт на тех условиях (включая «taкe or pay»), которые отвергает Европа. Начало поставок газа намечено на 2019 год, год завершения контракта с Украиной, контракта, который Стокгольмский арбитраж похоронил уже сегодня.
Кроме того, Россия ведет переговоры с Китаем по строительству второго газопровода «Алтай». И если «Сила Сибири» ориентирована на месторождения Восточной Сибири, то «Алтай» – на Западную Сибирь, главную ресурсную базу поставок газа в Европу. Меняется не только география мирового энергетического рынка, но и его подходы и принципы.
Если России и Ирану позволить выстроить ценообразование в газовой сфере без учета прежних финансовых обязательств, зафиксированных в долларах, как это пытались сделать ближневосточные полковники в 70-е годы, то рухнет вся современная система мировой торговли. Именно это стало причиной старта «сланцевой революции» в США, принятия Третьего энергопакета ЕС и украинского кризиса. И к энергетической безопасности Европы все эти процессы никакого отношения не имеют.
Стоит напомнить, что пересмотру глобальных правил предшествовал период, когда Европа (прежде всего, Германия) и Россия пытались развивать взаимные энергопроекты на основе прямого обмена активами. Немецкие компании должны были получить долю в русских месторождениях, а «Газпром» – в европейских распределительных сетях. На этом принципе изначально строился «Северный поток».
Если бы принцип был реализован, то сегодня мы имели качественно иную геополитическую и геоэкономическую ситуацию (Европа от Атлантики до Тихого океана).
Чтобы примерно понимать, в какой точке глобального конфликта мы находимся и чем этот конфликт чреват, надо вспомнить последствия нефтяного кризиса 70-х гг. Череда национальных революций и переворотов на Ближнем Востоке, полномасштабная ближневосточная война, эмбарго, создание G-7 (так называемый объединенный Запад) и финансовой G-10 (Базельский комитет по банковскому надзору) как инструмента подчинения политики Центробанков ведущих стран мира требованиям ФРС США. Сейчас финансовая G-10 выросла до G-30 (входит в неё и ЦБ РФ) и превратилась в базовое условие функционирования мировой экономики, основанной на «нефтедолларе».
Фактически после нефтяного кризиса были заложены институциональные основы современного мира, которые сегодня оказались под давлением со стороны развивающихся стран.
Ключевым маркером разрушения этих основ следует считать создание производящими и ресурсными странами (Китай, Индия, Россия) собственной финансовой системы. Пока этого не произойдет, все инфраструктурные проекты так и будут реализовываться на условиях глобального финансового оператора, с выплатой ему комиссионных и процентов за обслуживание сделки. А как доказал Томас Пикетти, доход на капитал всегда выше предпринимательского дохода.