Проект
Підготовлений Центром політико-правових реформ
Документ для консультацій з громадськістю (Біла книга) щодо змісту конституційної реформи в Україні (питання організації влади)
Київ, 2008
Біла книга Української конституційної реформи
Форма державного правління
1. Україні необхідно залишатися в межах змішаної форми державного правління. Неприпустимими на сьогодні для України є так звані «чисті» форми правління – як президентська республіка, так і парламентська.
1.1. Президентська форма правління, яка передбачає жорсткий «поділ влади» і очолювання Президентом виконавчої влади, для України на сьогодні є неприйнятною, оскільки з великою ймовірністю буде призводити до:
президентських криз (зокрема, якщо Президент та парламентська більшість мають різні позиції щодо напрямів внутрішньої та зовнішньої політики держави), демократичні шляхи розв’язання яких в президентській республіці доволі обмежені, і тому в багатьох слаборозвинутих державах, що обрали таку форму правління, часто владні конфлікти переростають у збройні;
диктатури президента, масового порушення прав і свобод людини і громадянина. В умовах президентської форми правління цьому сприяє незрілість партійної політичної системи, корумпованість судової гілки влади, низький рівень правосвідомості політичних діячів, що на жаль сьогодні спостерігається в Україні, відсутність вільних та авторитетних ЗМІ.
1.2. Парламентська форма правління (за якої реалізується принцип одноособового верховенства Парламенту над виконавчою гілкою влади, тобто Уряд несе політичну відповідальність лише перед Парламентом) є неприйнятною для України, оскільки в умовах незрілої політичної системи, «політичної корупції», відсутності стійких парламентських традицій та формування негативної практики перенесення деструктивних форм політичної боротьби всередину владного механізму, домінування у свідомості політичної еліти переконання, що «переможець повинен будь-якими засобами отримати все», а також відсутності авторитетної і незалежної судової влади буде призводити до:
узурпації влади однією політичною силою та панування Уряду над Парламентом;
парламентських криз (якщо політичні сили не навчаться домовлятися про формування більшості та/або Уряду на основі національних інтересів);
встановлення диктатури одного олігархічного клану, що аж ніяк не може бути корисним для суспільства, оскільки також призводить до масових порушень прав і свобод людини і громадянина.
1.3. Змішана форма державного правління характеризується насамперед дуалізмом у виконавчій владі. Враховуючи конкретні політичні та соціально-економічні реалії в Україні дуалізм у виконавчій владі є скоріш позитивом, ніж недоліком для організації владного механізму в Україні, оскільки сприяє виробленню демократичних традицій взаємодії вищих органів влади, виступає запобіжником проявів узурпації влади як з боку парламентської більшості, так і з боку Президента, привносить елементи взаємоконтролю суб’єктів політики, що, в кінцевому підсумку, повинно зробити діяльність влади підконтрольною суспільству.
2. В межах обраної змішаної форми правління розділити владу необхідно між Парламентом (єдиним законодавчим органом), Президентом (главою держави, обраним всенародним голосуванням), Урядом (вищим органом виконавчої влади, який відповідальний за вироблення та реалізацію державної політики) та судовою гілкою влади з відокремленим Конституційним Судом України.
3. Роль Президента України в механізмі державної влади контрольно-церемоніальна з деякими стримуючими повноваженнями у сфері законодавчої діяльності та деякими кадровими повноваженнями в сфері виконавчої влади, а також повноваженнями щодо виходу з кризових явищ у державному механізмі.
4. Вироблення державної політики
Визначальні повноваження щодо формування та реалізації державної політики закріплюються за Урядом. За Президентом України залишається вплив на формування зовнішньої та безпекової політики.
Порядок формування Уряду
1. Вирішальну роль в процедурі формування Уряду слід залишити за Парламентом (парламентською більшістю, допускаючи і можливість формування «урядів меншості»).
1.1. Висунення кандидатури на посаду Прем’єр-міністра України
Процедура висування кандидатури на посаду Прем`єр-міністра України може реалізуватися кількома альтернативними варіантами:
варіант 1: внесення кандидатури на посаду Прем`єр-міністра Президентом України після консультацій з керівниками парламентських фракцій;
варіант 2: визначення кандидатури на посаду Прем`єр-міністра самою парламентською більшістю, в тому числі шляхом рейтингового голосування претендентів висунутих кожною фракцією;
варіант 3: визначення послідовності реалізації права внесення кандидатури на посаду Прем`єр-міністра: спочатку за варіантом 1, а в разі неотримання вотуму довіри сформованим Урядом, – за варіантом 2.
1.2. Формування кандидатом на посаду Прем’єр-міністра посадового та персонального складу Кабінету Міністрів та проекту Основних напрямків державної політики
Кандидат на посаду Прем`єр-міністра у конституційно встановлений термін (наприклад, два тижні) визначає посадовий та персональний склад Кабінету Міністрів, і разом з ним готує проект Основних напрямків державної політики (Програми діяльності Уряду) та представляє перед Парламентом.
1.3. Вотум довіри Уряду
Парламент протягом чітко встановленого терміну розглядає питання щодо схвалення проекту Основних напрямків державної політики, що означає надання довіри запропонованому складу Кабінету Міністрів України.
У випадку ненадання довіри Уряду процедура його формування повторюється. Якщо ж Парламент виявиться не в змозі сформувати й з другої спроби Уряд, то Президент має право достроково припинити повноваження Парламенту.
Формування «урядів меншості» можливе у разі, коли і дострокові парламентські вибори не привели до утворення у парламенті більшості. У цій ситуації можливий варіант, коли право на формування Уряду отримує найбільша фракція (або коаліція фракцій), що має відносну більшість голосів (наприклад, за умови, коли крайні ліві та крайні праві партії у Парламенті, які сумарно мають більшість голосів, але не готові створити парламентську коаліцію).
1.4. Призначення членів Уряду
Формування Уряду має завершуватися формальним призначенням його членів на посади, що можливо:
варіант 1: шляхом формального призначення Президентом (як главою держави) своїми указами членів Уряду. При цьому підстави відмови Президента України призначити кандидатів на посади членів Урядів, якому Парламент вже попередньо надав довіру, повинні бути чітко визначені та полягати у невідповідності кандидата на посаду члена Уряду вимогам, що висуваються до нього законом, або недотриманні конституційно встановленої процедури формування Уряду;
варіант 2: шляхом прийняття Парламентом відповідних постанов. Такий варіант захищений від президентського впливу, але незахищений від порушення закону самим Парламентом.
1.5. Набрання повноважень новосформованим Кабінетом Міністрів
Сформований Кабінет Міністрів набуває повноважень і починає працювати після складення присяги не менше ніж двома третинами від його складу.
2. Звільнення членів Уряду можливо Парламентом лише за поданням Прем’єр-міністра України або з власної ініціативи члена Уряду (відставка).
3. Запровадження конструктивного вотуму недовіри Уряду. Висловлення недовіри працюючому Уряду полягає у початку процедури формування нового складу Уряду, а саме висунення нової кандидатури на посаду Прем`єр-міністра. Після цього відбувається процедура формування Уряду – формування кандидатом на посаду Прем`єр-міністра посадового та персонального складу Уряду і пропонування Парламенту проекту Основних напрямків державної політики. У разі отримання новим Урядом вотуму довіри, він приводиться до присяги і набуває повноважень, а попередній Уряд автоматично вважається таким, що втратив повноваження.
Парламентаризм
1. Побудова Парламенту можлива на засадах однопалатності та двопалатності. При цьому незалежно від обраного варіанту побудови Парламенту формуватися Парламент повинен шляхом всеукраїнських загальних виборів.
Варіант 1 Збереження однопалатного Парламенту забезпечить, порівняно з запровадженням двопалатного Парламенту, більшу оперативність у законотворенні та здійсненні інших функцій Парламентом, а також буде сприяти підвищенню авторитету Парламенту з боку інших гілок влади.
Варіант 2 Перехід до двопалатного Парламенту зменшує ризик надмірного впливу на державну політику з боку політичної сили, яка контролює парламентську більшість, оскільки для тотального впливу необхідно буде мати більшість в обох палатах Парламенту та ще й тісну взаємодію між ними.
З огляду на існуючу парламентську практику підвищити ефективність та професіоналізм роботи Парламенту може розмежування парламентських функцій між двома палатами, введення підвищених вимог до представників верхньої палати Парламенту, послідовний розгляд законопроектів у двох палатах. За умов двопалатного Парламенту формування Уряду, контроль за його діяльністю, затвердження державного бюджету мають стати прерогативами нижньої палати Парламенту, а кадрові повноваження щодо призначення на позаурядові посади – верхньої палати Парламенту. Наприклад, голів Фонду державного майна та ресурсів, Антимонопольного комітету, Державної адміністрації телебачення та радіомовлення, Служби безпеки, Національного банку, а також Генерального прокурора саме верхня палата Парламенту:
варіант 1: призначає цих осіб за поданням Президента України;
варіант 2: дає згоду на призначення Президентом осіб на ці посади.
Також верхня палата Парламенту може призначати частину складу таких колегіальних органів як Рада Національного банку та Рада Національної ради з питань телебачення і радіомовлення. Інші частини цих органів мають призначати Президент, Уряд або нижня палата Парламенту і, відповідно, Асоціація банків або з’їзд журналістів.
Деякі повноваження мають здійснюватися палатами спільно: шляхом послідовного розгляду (прийняття законів) або на спільних засіданнях (призначення суддів Конституційного Суду України, оголошення дострокових президентських виборів, усунення Президента з поста в порядку імпічменту).
До представників верхньої палати Парламенту можливо встановити вищий віковий ценз, вищий ценз проживання. Також верхня палата може виступати як орган регіонального представництва.
2. Ввести традиційну форму парламентського контролю за діяльністю Уряду – інститут інтерпеляції (запит до міністра або Прем’єр-міністра щодо питань реалізації державної політики, відповідь на який обов’язково обговорюється в Парламенті), який безпосередньо пов‘язаний з передбаченою в Конституції України колективною політичною відповідальністю Уряду перед Парламентом. При двопалатній побудові Парламенту інтерпеляція подається від групи депутатів нижньої палати, наприклад, у кількості, не меншій від мінімальної чисельності фракції у нижній палаті Парламенту.
3. Доцільно повернутися до чотирирічного строку повноважень Парламенту з фіксованим встановленням чергових парламентських виборів.
4. Чітке закріплення, що організація і порядок діяльності Парламенту встановлюється в Регламенті, що затверджується законом.
5. Скасування «імперативного мандату» народних депутатів України, тобто вилучення з підстав дострокового припинення повноважень народного депутата його невходження або вихід із складу депутатської фракції (блоку), від якої його було обрано.
6. Обмеження депутатської недоторканності вимогою надання згоди Парламентом (чи відповідною палатою Парламенту) на затримання чи арешт народного депутата до винесення вироку суду щодо нього.
7. Надання народним депутатам права суміщати свій мандат з роботою в Уряді (на посадах членів Кабінету Міністрів, заступників міністрів, тобто на політичних посадах у виконавчій владі).
8. Встановлення відповідальності за порушення вимог щодо особистого голосування народного депутата України на засіданнях Парламенту. Наприклад, позбавлення народного депутата України права голосування протягом місяця.
9. Зміна порядку прийняття рішень Парламентом. Встановити, що за загальним правилом рішення приймаються відносною більшістю голосів, тобто коли «за» проголосує більше ніж «проти», як у більшості європейських парламентів. При цьому можна встановлювати кворум обов’язкової мінімальної присутності депутатів на засіданні (наприклад, 2/3 або 1/2). Такий порядок голосування уможливлює нормальну роботу Парламенту навіть у випадках незначної (навіть в один голос) переваги більшості над меншістю.
10. Ввести різні види законів: конституційні, органічні та звичайні, для прийняття яких встановлюється різна процедура.
Конституційними законами пропонується визначати закони про внесення змін і доповнень до Конституції України, які як виняток з загального правилу приймаються двома третинами голосів народних депутатів від конституційного складу Парламенту. При цьому Президент України має право вето, яке долається також двома третинами від конституційного складу Парламенту на наступній сесії.
Органічними законами пропонується визначити кодекси та закони, на які є посилання в Конституції України (це мають бути статусні закони про органи державної влади, про судоустрій, про регіональне та місцеве самоврядування, процесуальні та процедурні кодекси, інші закони стабільність яких особливо важлива для розвитку суспільства), що повинні прийматися більшістю від конституційного складу Парламенту. При цьому право вето Президента долається двома третинами від конституційного складу Парламенту.
Звичайні закони доцільно приймати відносною більшістю народних депутатів. При цьому право вето Президента долається більшістю від конституційного складу Парламенту.
11. Вилучення з тексту Конституції положень щодо формування, організації, діяльності та припинення діяльності “коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України” (парламентської більшості), зважаючи на політичний характер відповідних відносин.
12. Гарантування принципу безперервності роботи Парламенту шляхом чіткого закріплення, що повноваження Парламенту припиняються у день відкриття першого засідання новообраного Парламенту як при чергових парламентських виборах, так і у випадках дострокового припинення повноважень Парламенту.
Президент України
1. Президент України обирається прямими загальними виборами та визнається главою держави, вищою посадовою особою в державі.
2. Повноваження Президента України в механізмі державної влади насамперед зумовлені його статусом глави держави. Фактично роль Президента можна визначити як контрольно-церемоніальну з стримуючими повноваженнями як у сфері діяльності законодавчої влади, так і виконавчої, а також деякими повноваженнями для забезпечення нормального функціонування владного механізму у випадку урядових чи інших політичних криз.
2.1. Більшість повноважень, Президент має здійснювати за поданням відповідних (передбачених Конституцією) державних органів. Зокрема:
2.1.1. Підписання законів чи застосування права вето щодо них.
2.1.2. Усі кадрові повноваження глави держави здійснюються на основі подань кандидатур на посади відповідними державними органами та не можуть тлумачитися як формування Президентом своєї «владної вертикалі». Так, глави дипломатичних представництв України в інших державах і при міжнародних організаціях призначаються за поданням Міністерства закордонних справ України, вище командування Збройних Сил України – за поданням Міністерства оборони України.
Відмова Президента України призначати подані уповноваженим органом кандидатури на відповідні посади можлива, але за умови обов’язкового і відкритого для суспільства мотивування. Наприклад, якщо запропонована кандидатура не відповідає передбаченим законом кваліфікаційним вимогам, або особа дискредитувала себе певними вчинками в минулому і тому не заслуговує довіри.
Щодо голів Фонду державного майна та ресурсів, Антимонопольного комітету, Державної адміністрації телебачення та радіомовлення, Служби безпеки, Національного банку та також Генерального прокурора Президент України
варіант 1: вносить подання щодо кандидатур на ці посади до Парламенту (до верхньої палати Парламенту);
варіант 2: призначає за погодженням з Парламентом (верхньою палатою Парламенту).
В формуванні суддівського корпусу Президент України бере участь через діяльність Вищої ради юстиції.
2.1.3. Присвоює вищі військові звання, вищі дипломатичні ранги та вищі спеціальні звання за поданням відповідного міністра, Генерального прокурора.
2.1.4. Має право ініціювати розгляд питань Урядом. При цьому Уряд зобов’язаний розглянути питання, проте не обмежений у своїх кінцевих рішеннях.
2.1.5. Призначення референдуму у встановлених Конституцією випадках.
2.2. Повноваження, які глава держави здійснює самостійно з власної ініціативи:
2.1.1. Звернення з посланнями до народу, посланнями до Парламенту, зокрема з щорічним посланням до Верховної Ради України у сфері зовнішньополітичної діяльності держави та національної безпеки і оборони, де визначаються основні напрямки зовнішньої та безпекової політики. Визначені главою держави напрямки державної політики є обов’язковими для врахування Урядом при формуванні Основних напрямків державної політики.
2.1.2. Право законодавчої ініціативи.
2.1.3. Президент наділяється широкими повноваженнями щодо оголошення дострокових парламентських виборів, тобто Президент має право достроково припинити повноваження Парламенту не лише з чітко визначених підстав неналежного виконання попереднім Парламентом своїх повноважень (а саме, несформованість Уряду або взагалі непрацездатність Парламенту протягом певного періоду), а і з політичних підстав, тобто коли Президент вважає, що прийняті Парламентом рішення не відповідають національним інтересам і не підтримуються виборцями, а отже внаслідок дострокових виборів буде обрано новий склад Парламенту, який прийме інші рішення щодо спірного питання.
Як варіант з метою упередження зловживання главою держави цими повноваженнями закріплюється право новообраного Парламенту у разі проведення дострокових виборів не з підстав неналежного виконання попереднім Парламентом своїх повноважень оголошувати дострокові президентські вибори. Процедура оголошення дострокових президентських виборів могла би бути такою: розгляд питання на першому засіданні новообраного Парламенту; прийняття рішення двома третинами від конституційного складу Парламенту (за умов введення двопалатного Парламенту – на спільному засіданні двох палат двома третинами від конституційного складу Парламенту).
2.1.4. Право звернення до Конституційного Суду щодо неконституційності актів та дій (бездіяльності) Парламенту, Уряду, міжнародних договорів, що вносяться до Парламенту, щодо офіційного тлумачення Конституції та законів України. При цьому Президент України позбавляється права зупиняти дію актів Уряду з мотивів їх неконституційності з одночасним внесенням відповідного подання до Конституційного Суду України.
Як варіанти можливо:
— надати Президенту право зупиняти дію актів Уряду з мотивів їх неконституційності лише стосовно питань зовнішньополітичної діяльності, національної безпеки та оборони держави;
— наділити Президента лише правом порушити це питання перед Конституційним Судом, який вже при розгляді справи на власний розсуд може зупинити дію акту до моменту прийняття свого кінцевого рішення.
2.1.5. Президент України залишається Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України.
2.1.6. Внесення до Парламенту подання про оголошення стану війни, стану, що загрожує національній безпеці, приймає рішення про використання військових формувань.
2.1.7. Приймає рішення про мобілізацію та введення воєнного стану, а також про введення надзвичайного стану.
2.1.8. Нагороджує державними нагородами, президентськими відзнаками.
2.1.9. Приймає рішення про прийняття до громадянства України, припинення громадянства України, надання притулку в Україні.
2.1.10. Здійснює помилування.
2.1.11. Призначає частину складу Ради Національного банку та Національної ради з питань телебачення і радіомовлення:
варіант 1: третину складу рад за умов призначення інших третин – Парламентом та відповідно Асоціацією банків або з’їздом журналістів;
варіант 2: половину складу рад за умов призначення іншої половини –Парламентом.
2.1.12. Створює для здійснення своїх повноважень допоміжні органи та служби.
2.3. Президент позбавляється:
2.3.1. Права звільняти суддів Конституційного Суду України.
2.3.2. Права призначати голів місцевих державних адміністрацій. Доцільно концептуально зміни підходи до процедури призначення на ці посади. Голови місцевих державних адміністрацій повинні призначатися на конкурсній основі з відповідних державних службовців Вищою радою державної служби (незалежного колегіального органу) або Урядом за поданням Вищої ради державної служби.
2.3.3. Права скасовувати акти Ради міністрів АРК (яке переходить до Уряду).
Як варіант: можливе закріплення за Президентом більш широких повноважень щодо реалізації державної політики з власної ініціативи, проте з обов’язковим узгодженням його політичних позицій з Урядом. Механізмом такого узгодження є інститут контрасигнації, тобто набуття чинності указів Президента лише після і за умови їх підписання Прем’єр-міністром та відповідальним міністром.
3. Повернення до фіксованого часу проведення президентських виборів.
4. Спрощення процедури імпічменту Президента України. А саме, виключити участь Верховного Суду та встановити, що рішення про усунення Президента з поста в порядку імпічменту приймається Парламентом (або на спільному засідання палат Парламенту) двома третинами від його конституційного складу.
5. Повноваження Ради національної безпеки і оборони України як координуючого та контролюючого органу з питань національної безпеки і оборони доцільно обмежити державним станом, що загрожує національній безпеці України. Президент України, який очолює Раду національної безпеки і оборони, скликає Раду лише у випадку оголошення стану, який загрожує національній безпеці та обороні. При цьому Президент має право оголосити такий стан з одночасним внесенням відповідного подання до Парламенту. Парламент в цьому випадку наділяється контрольними повноваженнями та має право скасування рішення Президента України кваліфікованою більшістю (2/3 від конституційного складу).
Система органів виконавчої влади
1. Чітко встановити систему органів виконавчої влади, зокрема види центральних органів виконавчої влади (наприклад, міністерства та урядові органи) та місцеві органи виконавчої влади.
Окремо передбачити функціонування «незалежних регуляторів» — колегіальних органів, що здійснюють регулювання у сфері природних монополій та на суміжних ринках. При цьому у Конституції доцільно установити порядок формування незалежних регуляторів, який гарантував би їх достатню автономність від глави держави, Уряду та Парламенту, а також політичну нейтральність та професійність.
2. Закласти принцип розмежування політичної та адміністративної сфер у організації виконавчої влади. Для цього доцільно визначити роль міністра як керівника міністерства, який проводить державну політику у відповідній сфері та несе за це відповідальність. Можливим варіантом є встановлення повноважень Прем’єр-міністра та фіксація посади Державного секретаря Кабінету Міністрів. Також доцільно ввести у владний механізм державний орган з особливим статусом (Вища рада державної служби), який би відповідав за формування професійної державної служби та міг би стати основним бар’єром на шляху спроб політичного впливу на кадрову політику в державній службі. При цьому порядок формування такого органу повинен здійснюватися на засадах: забезпечення кількісного переважання у її складі професійних службовців (в тому числі у відставці); введення до її складу кількох членів за посадою (наприклад, Державного секретаря Кабінету Міністрів України); недопущення домінування у її складі якої-небудь з гілок влади або політичної сили.
Також доцільно зафіксувати принципи державної служби: патріотизм, професійність та політична нейтральність.
3. Статус Національного банку та прокуратури визначити у конституційному розділі щодо виконавчої влади.
4. Чітко встановити функції прокуратури, які обмежити підтриманням державного обвинувачення в суді; представництвом в суді інтересів держави, а також громадянина у випадках, визначених законом; наглядом за додержанням законів при оперативно-розшуковій діяльності, дізнанні, досудовому слідстві, виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов’язаних з обмеженням особистої свободи громадян.
5. У зв’язку з завершенням в основному приватизації державного майна, доцільно покласти на Фонд державного майна відповідальність також за збереження і законне використання землі та інших природних ресурсів, у зв’язку з чим змінити його назву на Фонд державного майна та ресурсів.
6. Конкретизувати склад Уряду шляхом встановлення кількості віце-прем’єр-міністрів.
7. Місцеві державні адміністрації
Необхідно забезпечити функціонування місцевих державних адміністрацій лише на одному рівні адміністративно-територіального устрою та встановити основи їх статусу як місцевих органів виконавчої влади префекторального типу, які реалізовують повноваження щодо:
контролю і нагляду за законністю діяльності органів місцевого самоврядування;
координації місцевих органів виконавчої влади спеціальної компетенції.
Це можливо зробити одним із двох способів:
варіант 1: Запровадити районні державні адміністрації (за умови, що районів буде приблизно 150), передбачивши, що районна державна адміністрація центру регіону також здійснює додаткові повноваження щодо контролю та нагляду за законністю діяльності органів регіонального самоврядування.
варіант 2: Запровадити регіональні державні адміністрації, надавши їм можливість розміщувати свої підрозділи в районах (за умови, що районів буде більше 200).
Адміністративно-територіальний устрій
1. Замінити термін «територіальний устрій» на термін «адміністративно-територіальний устрій».
2. Встановити, що адміністративно-територіальний устрій України ґрунтується на засадах повсюдності місцевого самоврядування (місцеве самоврядування поширюється на всю територію України, окрім територій зі спеціальним статусом).
3. Встановити, що систему адміністративно-територіального устрою України складають адміністративно-територіальні одиниці рівнів регіону, району, а також:
варіант 1: муніципалітету, волості;
варіант 2: громади;
варіант 3: округи.
4. Щодо регіонального поділу території України можливо:
варіант 1: не закріплювати в Конституції поділ території України на конкретні регіони;
варіант 2: закріпити поділ території України на 14 — 16 регіонів;
варіант 3: залишити існуючий поділ території України на 24 області.
5. Забезпечити конституційне регулювання особливостей статусу Автономної Республіки Крим як регіону України у контексті даного розділу Конституції.
6. Щодо закріплення статусу столиці України — міста Київ можливо:
варіант 1: встановити спеціальний статус Київського (столичного) округу. До складу даного округу окрім міста Київ включити райони Київської області, які перебувають у зоні тяжіння до міста Києва;
варіант 2: залишити існуюче конституційне регулювання статусу міста Київ.
7. Щодо статусу міста Севастополя:
варіант 1: ліквідувати спеціальний статус міста Севастополь після 2017 року;
варіант 2: встановити спеціальний статус міста Севастополь (як військово-морської бази України), зі складу якого вилучити сільські райони та приєднати їх до території Автономної Республіки Крим;
варіант 3: включити місто Севастополь до спеціального округу Південний Берег Криму (це можливо реалізувати лише в рамках процедури, визначеної у частині другій статті 7 Конституції Автономної Республіки Крим);
варіант 4: залишити існуюче конституційне регулювання статусу міста Севастополь.
8. Забезпечити поділ України приблизно на 150 районів із середньою чисельністю населення 250 тис., не враховуючи великих міст, які не підлягатимуть поділу на адміністративні райони, а лише на муніципальні.
9. Не ототожнювати адміністративно-територіальної одиниці з населеним пунктом. Встановити, що існування адміністративно-територіальної одиниці можливо тільки за умови спроможності органів публічної влади даної одиниці забезпечити надання на належному рівні мінімального переліку адміністративних послуг, встановлених законом України.
Місцеве самоврядування
1. Визначити місцеве самоврядування не тільки правом, але і спроможністю територіальної громади – жителів села, об’єднання сіл (округи), міста самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції та законів України.
2. Вилучити положення щодо громади району у місті, тим самим ліквідувати такий вид адміністративно-територіальної одиниці як район у місті. Таким чином забезпечити існування єдиної територіальної громади міста, надавши їй право самостійно запроваджувати поділ на муніципальні райони чи округи.
3. Встановити, що органи місцевого самоврядування району здійснюють повноваження на основі принципу субсидіарності і формуються місцевими радами громад відповідно до закону України (непрямі вибори).
4. Встановити, що територіальна громада на основі загального, рівного, прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на п’ять років обирає відповідного сільського, міського голову.
5. Встановити, що статус голів та виконавчих органів місцевих рад визначаються законом та статутами територіальних громад.
6. Встановити вимогу щодо достатності (адекватності) матеріальних та фінансових ресурсів органів місцевого самоврядування для реалізації власних і делегованих повноважень.
7. Вилучити можливість делегування повноважень органами місцевого самоврядування місцевим державним адміністраціям.
8. Надати всеукраїнським об’єднанням територіальних громад часткове право законодавчої ініціативи – вносити поправки до проектів актів Парламенту з питань, які стосуються сфери місцевого самоврядування.
Регіональне самоврядування
1. Визначити ради регіонів органами регіонального самоврядування та перебачити створення виконавчих комітетів цих рад.
2. Закріпити за органами регіонального самоврядування повноваження щодо:
соціально-економічного розвитку регіону (планування та сприяння залученню інвестицій у розвиток регіону);
розвитку транспортної інфраструктури регіонального значення;
охорони навколишнього середовища;
охорони здоров’я (спеціалізована медична допомога);
підтримки та розвитку культури (філармонії, театри, музейна справа) та спорту;
забезпечення спеціалізованої середньої освіти (професійно-технічна освіта, школи-інтернати спеціального профілю).
Правосуддя
1. Заснувати систему судів загальної юрисдикції у повній відповідності до принципів спеціалізації, територіальності та інстанційності. У цій системі діють місцеві та апеляційні суди, межі судових округів яких повинні визначатися відповідно до закону. Судами касаційної інстанції в системі судів загальної юрисдикції будуть вищі спеціалізовані суди. Верховний Суд України як найвищий судовий орган у системі судів загальної юрисдикції забезпечуватиме однакове застосування норм права усіма судами загальної юрисдикції.
Суд одного рівня не повинен поєднувати функції різних інстанцій в однакових справах.
Наділити повноваженнями щодо здійснення правосуддя у нескладних справах у територіальних громадах виборних мирових суддів.
2. Запровадити безстрокове призначення суддів у суди загальної юрисдикції. Для окремих категорій суддів може запроваджуватися випробувальний термін до трьох років. Процедура призначення суддів, у тому числі на посаду до суду вищого рівня, має бути конкурсною.
Передбачити обов’язкову спеціальну підготовку до суддівської роботи в Академії суддів України із складанням кваліфікаційного іспиту перед незалежним органом – Вищою кваліфікаційною комісією суддів. За її рекомендацією рішення про призначення на посаду судді прийматиме Вища рада юстиції.
3. Відновити інститут зупинення повноважень судді у разі звинувачення його у вчиненні злочину з рішенням Вищої ради юстиції. Зупинення повноважень судді також мало б застосовуватися в разі участі його у виборах як кандидата.
4. Для здійснення дисциплінарного провадження щодо суддів створити Дисциплінарну комісію суддів, яка б більш ніж наполовину складалася із суддів, зокрема з тих, що вийшли у відставку. Члени Дисциплінарної комісії протягом терміну своїх повноважень мають діяти на постійній основі.
5. Розмежувати у Конституції підстави для звільнення судді за рішенням Вищої ради юстиції та підстави для автоматичного припинення його повноважень. Підстави для припинення повноважень судді без спеціального на те рішення доповнити такими випадками: закінчення строку, на який призначено суддю, досягнення ним 65 років, набрання законної сили обвинувального вироку щодо судді, припинення його громадянства, визнання його судом безвісно відсутнім або оголошення померлим.
Передбачити можливість звільнення судді з посади у разі допущення грубого або систематичного порушення суддівських обов’язків, що підриває авторитет та довіру до правосуддя.
6. У разі наявності у суді тимчасово вільної посади судді передбачити можливість залучення до виконання суддівських повноважень суддю, який вийшов у відставку.
7. Встановити, що Голову Верховного Суду України, голову вищого спеціалізованого суду, їхніх заступників обирають на посаду та звільняють з посади шляхом таємного голосування збори суддів відповідного суду. Голів місцевих та апеляційних судів та їхніх заступників призначатиме на посаду за результатами конкурсу та звільнятиме з посади Вища рада юстиції в порядку, встановленому законом.
8. Змінити підхід до формування Вищої ради юстиції. Вища рада юстиції має складатися з двадцяти одного члена:
1) головою є Президент України;
2) з’їзд суддів України призначає десять членів з числа суддів або суддів, що вийшли у відставку;
3) Верховна Рада України і Президент України – по два члени з числа науковців;
4) з’їзд адвокатів України – двох членів;
5) всеукраїнська конференція працівників прокуратури – одного члена;
5) за посадою входять Голова Верховного Суду України, Генеральний прокурор України та Міністр юстиції України.
Охорона та захист Конституції України
1. Гарантувати принцип безперервності роботи Конституційного Суду України шляхом ротації третини складу Конституційного Суду кожні три роки та встановлення правила, що повноваження судді Конституційного Суду у випадку настання йому 65 років припиняються з моменту вступу на посаду його наступника, тобто нового судді Конституційного Суду.
2. Змінити порядок призначення та звільнення суддів Конституційного Суду. З суб’єктів призначення суддів Конституційного Суду виключити з’їзд суддів. Право призначати по дев’ять суддів Конституційного Суду надати Парламенту (при двопалатному Парламенті – на спільному засіданні палат Парламенту) та Президенту. При цьому повноваження Президента, Парламенту обмежити відкритим списком претендентів на посади суддів Конституційного Суду. Правом формувати такий список претендентів наділити спеціально утворену комісію з числа суддів Конституційного Суду у відставці та інших авторитетних правників, які за віком не можуть претендувати на посади суддів цього Суду (така комісія відіграватиме роль кваліфікаційної комісії для суддів Конституційного Суду). Склад цієї комісії затверджується з’їздом представників юридичних навчальних закладів, наукових установ і громадських організацій.
3. Встановити додаткову вимогу до суддів Конституційного Суду стосовно стажу роботи у сфері публічного права.
4. Наділити фізичних та юридичних осіб правом звернення до Конституційного Суду з конституційними скаргами щодо порушення їх прав і свобод.
5. Розширити повноваження Конституційного Суду України конституційними спорами щодо конституційності дій (бездіяльності) Парламенту, Президента, Уряду при здійсненні ними своїх конституційних повноважень. При цьому наділити правом звернення до Суду лише можливих учасників цих конфліктів – Парламент, Президента, Уряд.
6. Для оптимізації роботи Конституційного Суду закріпити повноваження Суду приймати рішення не на його пленарних засіданням (тобто повним складом Суду), а у складі шести або дев’яти суддів. Тобто передбачити у Конституційному Суді формування відповідних колегій (або палат) з розподілом між ними повноважень. При цьому передбачити можливість винесення на пленарні засідання Конституційного Суду складних справ у випадку рівного розподілу голосів у колегіях, розгляд справ щодо додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента з поста в порядку імпічменту.
7. Встановити механізм здійснення установчої влади народу шляхом прийняття нової Конституції України.
Для цього передбачити формування (шляхом всенародного обрання) в механізмі державної влади спеціально уповноваженого органу установчої влади народу для підготовки проекту нової Конституції України (Конституційної Асамблеї). До повноважень Конституційної Асамблеї України віднести: розробку проекту нової редакції Конституції України у разі проголошення всеукраїнського референдуму щодо затвердження нової редакції Конституції України за народною ініціативою; доопрацювання проекту нової редакції Конституції України у разі ініціювання прийняття нової редакції Конституції України Президентом України або не менш як однією другої народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України; прийняття рішення про винесення проекту нової редакції Конституції України на затвердження всеукраїнським референдумом; прийняття рішення про підтвердження незмінності Конституції України.
Заборонити членам Конституційної Асамблеї займати посади Президента України, члена Кабінету Міністрів України та заступника міністра, керівника центрального органу виконавчої влади та його заступника, бути народним депутатом України, суддею Конституційного Суду України або судів загальної юрисдикції як під час роботи Конституційної Асамблеї, так й після прийняття відповідної нової Конституції протягом 5 років.
Прийнята Конституційною Асамблеєю Конституція України остаточно ухвалюється на всенародному референдумі.