Марина Савченко
Скажу і я своє про «Джокера».
Щоправда, коротко не вийде. Це той випадок, коли з кінотеатру виходиш не просто під враженням, а ловиш себе на думці – та ні, фільм не про далекі америки 80-х, він же про нас, нинішніх.
Оті «джокери» ходять серед нас. Просто без яскравого клоунського образу, так майстерно вплетеного у сюжет фільму, багатьом їх не розпізнати. Після восьми років авторства кримінального проекту на телебаченні, де разом з психіатрами і психологами доводилося на кісточки розбирати душі вбивць і нерідко серійних, не втомлююся повторювати: маніяками, серійниками не народжуються, ними стають.
А ще – жорстокість породжує жорстокість. Що ховається за дурнуватим і моторошним до мурашок сміхом головного героя Артура? О, ні, це не просто сміх хворої людини, це біль! Нічого не нагадує? Пам’ятаєте у Бомарше – «я поспішаю посміятися, інакше мені б довелося заплакати» або у Гюго – «Людина, яка сміється»…? «Джокер» не всі зрозуміють, особливо нецікавим він здається молоді.
Парубки й дівчата на кривавих сценах захлинаються від сміху, а виходять із кінотеатру зі словами «шо за порожняк?».
Та ні, не порожняк. Для мене мораль «Джокера» лежить на поверхні, хоча, зізнаюся, до половини фільму ще не вистачало отих кількох пазлів, аби склалася картинка. Ну дивакуватий, ну матусин синочок, ну складнощі у житті, ну терпить знущання оточення, але ж таких багато і вони не вбивають!
А цей жорстоко розправився одразу з трьома незнайомцями у метро. Чому? Пазли склалися десь на 1 год. 30 хв, коли прозвучало, що головного героя в дитинстві ображали, конкретно материні хахалі його били…
А мама при цьому впевнена була, що нічого страшного, син щасливий, бо ж поряд з ним вона, усе життя. Син же виріс не просто глибоко нещасним, він – людина з хворою психікою, з купою комплексів, людина, яку не щадить цей жорстокий світ. І от після появи цієї деталі з дитинства Артура, очевидно одне – далі буде про маніяка.
Так за тих умов і факторів, які є в житті головного героя, бути не маніяком, не вбивцею-серійником, він апріорі не зможе! Чудес не буває, а ще – причина, аж ніяк не виправдання злочину, але мотив, він є завжди!
Так от мотив часто ховається в далекому дитинстві, там копати треба. Я не говорю, що кожен скривджений у дитинстві, син авторитарних батьків, особливо – надміру жорсткої матері, то 100% майбутній маніяк, борони Боже. Але… За певних життєвих обставин він навіть дуже легко перетвориться на вбивцю а, якщо хочете, і серійника. При цьому всі думатимуть – от же ж дивак, і ніхто не віритиме, що він маніяк…
«Джокер» для мене став фільмом про історію народження вбивці, якій віриш. Нічого зайвого і все логічно. Головна роль зіграна просто шедеврально. Хоакін Фенікс такий же переконливий вбивця, як і геніальний Ентоні Хопкінс у ролі маніяка Лектора Ганнібала, а це вже класика. Сюди плюсую просто шикарну операторську роботу, вона робить фільм особливим.
Звісно, все це лише моя суб’єктивна думка, але буду щиро здивована, якщо «Джокер» Тодда Філліпса не візьме жодного «Оскара».
Потужна, яскрава, філософська стрічка. Рекомендую! Хоча і не всім. Людям з нестійкою психікою «Джокер» може зашкодити, ну а підлітки, студенти його просто не зрозуміють. А так, ідіть на «Джокера», він того вартий. Фільм з мораллю і змушує замислитися.
8 октября 2019